Бердичев, он же Berdichev, он же Бердичів

Н О В О С Т И


В Бердичеві вшанували пам’ять українського політика В’ячеслава Чорновола. ФОТО


У неділю 21 березня Бердичівська районна організація Народного Руху України провела пішу ходу до меморіальної дошки, присвяченої пам'яті В'ячеслава Чорновола на однойменній вулиці. Тут відбувся мітинг, приурочений річниці смерті українського політика, діяча руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу за часів СРСР. Читать дальше


Открыть

Все памятники и памятные места Бердичева


Пам'ятники та пам’ятні місця Бердичівщини.

Бердичівщина має велику спадщину – пам’ятні місця, пам’ятки та пам’ятники, які необхідно зберігати та примножувати. Але насамперед про них необхідно знати.
На сьогодні у Бердичеві нараховується 113 пам’яток та пам’ятних місць, ще 128 розташовано у Бердичівському районі. Більше 110-и із загальної кількості пам'яток зареєстровані та стоять на обліку. Також у різні роки виявлено та досліджено 40 пам'яток археології: селища, кургани, поселення та городища, найвідомішим з яких є Райковецьке.
На початку 2007 року з метою узагальнення створено електронну книгу „Пам’ятки і пам’ятні місця Бердичівщини”, яка є першою спробою об'єднати в одному виданні описи всіх пам’яток Бердичівщини, показати їх сучасний вигляд, для чого у книзі представлено фотографії їх сучасного вигляду. Для більш повного опису окремі статті доповнено архівними фотоматеріалами.
Не залишились без уваги пам’ятники та пам’ятки, які з тих чи інших обставин припинили своє існування – подано їх короткий опис та фотографії. Загальний перелік пам’яток Бердичівщини подано у табл. 1.
У електронній книзі „Пам’ятки і пам’ятні місця Бердичівщини” використано різноманітні джерела. Зокрема, першоосновою стала праця авторського колективу [1], де подано опис 136 пам'яток міста та району. Також використано матеріали музею міста Бердичева та відділу культури райдержадміністрації, архівні документи та фотоматеріали з приватних зібрань, публікації у спеціальній літературі та ЗМІ.
Нижче наведено декілька описів пам'яток, що розташовані на Бердичівщині.

Перший пам’ятник В.І. Леніну у Бердичеві [2, 3, 4, 5]. Вул. Карла Лібкнехта, 56.
Закладання першого пам’ятника В.І.Леніну у місті Бердичеві відбулась 21 січня 1925 року у першу річницю з дня його смерті. 25 жовтня 1925 року Бердичівським окрвиконкомом прийнято рішення про прискорення будівництва пам’ятника та відкриття його до 7 листопада 1925 р.
На мітингу трудящих міста 7 листопада 1925 року, в день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятник було відкрито.
У 1941 році під час Великої Вітчизняної війни скульптура була зруйнована німецько-фашистськими окупантами. Та 22 квітня 1948 року до дня народження В.І. Леніна на колишньому постаменті пам’ятник був відновлений та урочисто відкритий. Скульптор відновленого пам'ятника І.П. Кавалеридзе, архітектор Кацин.
Скульптура В.І.Леніна була виготовлена з залізобетону. Висота скульптури 2,5 м., розміри постаменту 1,5 х 1,3 х 2 м.
Постамент, на якому була встановлена скульптура – глиба з сірого неполірованого граніту. Встановлена на двоступінчатій основі, верхня частина якої восьмигранна, нижня – прямокутна. В середній частині постаменту була вмонтована гранітна плита з текстом напису: "В.И. Ленин 1870-1924". Вище напису зображення серпа та молота.
У 1983 році пам’ятник було перенесено на територію військового містечка по вулиці Білопільській у зв'язку з відкриттям нового пам’ятника В.І. Леніну на Жовтневій площі перед будинком міськвиконкому. У 90-х роках військове містечко ліквідовується, скульптуру було демонтовано. Постамент залишився, у будинку тепер розташоване бердичівське відділення Міжнародної академії управління персоналом (МАУП).
Сьогодні на місці початкового розташування пам’ятника по вулиці К.Лібкнехта знаходиться обеліск, присвячений Перемозі радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Пам'ятник Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні [6, 7]. Вул. К.Лібкнехта, 56. Пам'ятник увіковічує Перемогу радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні.
В ознаменування 20-річчя Перемоги, 9 травня 1965 року пам’ятник відкрито на урочистому мітингу трудящих міста. Початкове місце розташування – на початку каштанового бульвару по вулиці Карла Лібкнехта, навпроти загальноосвітньої школи №5.
Згодом після знесення бульвару у 1982 році пам’ятник перенесено та встановлено на новому місці – на розі вулиць Марини Раскової та Леніна, де він простояв до 2001 року.
В період з 1 по 8 травня 2001 року за ініціативи та фінансової підтримки керівництва Торгового Дому "Міріса" пам’ятник було перенесено на нове місце: на початок бульвару по вулиці Карла Лібкнехта, навпроти загальноосвітньої школи №1. Роботи проводили працівники ТОВ "Бердичіврембуд" під загальним наглядом працівника архітектурного відділу міськвиконкому А.О. Шателюка.
Обеліск пірамідальний, двоступеневий, виготовлений з сірого полірованого граніту. У нижній частині текст напису: "Слава в віках радянському народу-переможцю. 1945-1985 рр."
Розмір обеліска: 0,9 х 0,9 х 6 м.

Пам'ятник М. Горькому та Й. Сталіну. Вулиця Газопровідна, 100. Перед центральним входом до адмінбудинку Управління магістральних газопроводів на початку 50-х років минулого століття був встановлений пам'ятник російському письменнику Максиму Горькому.
Початково скульптура зображувала М. Горького разом з Й.В. Сталіним. Але після розвінчання культу особи частину скульптури на початку 60-х років було демонтовано і на постаменті залишено лише образ письменника.
Скульптура Максима Горького разом з постаментом була демонтована у 2003 році у зв'язку з численними пошкодженнями та неможливістю подальшої реставрації.


Пам'ятний знак В.К. Олійнику. Центральна частина села, біля приміщення загальноосвітньої школи. Встановлено бюст старшому лейтенанту Вадиму Олійнику, Герою Радянського Союзу.
Олійник Вадим Клавдійович, українець. Молодшим лейтенантом пішов на фронт, командир 2-ї батареї 1991-го зенітно-артилерійського полку 64-ї зенітно-артилерійської дивізії. У боях південно-західніше Дубово на протязі 28 та 31 березня 1944 року його батарея збила чотири літаки противника і один планер, 5 квітня - п'ять танків "Тигр" та самохідну гармату "Фердинанд". В останньому бою Олійник В.К. загинув.
За проявлену мужність у боротьбі з ворогом Вадиму Олійнику 22 серпня 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
15 липня 1968 року загальноосвітній школі села Райгородок, де навчався герой, присвоєно ім'я В.К.Олійника та встановлено меморіальну дошку. 1971 року біля школи встановлено пам’ятник-бюст Олійнику В.К. Автор бюсту – Кізюк В.Г.
У 1981 році, коли у селі була побудована та відкрита нова загальноосвітня школа, бюст Олійника В.К. та меморіальну дошку було перенесено до нової школи та встановлено перед центральним входом.

Анатолій Горобчук

Література:
[1] Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури на Бердичівщині. Випуск 5. // Житомир: «Полісся», 2005. – 176 с.
[2] Паспорт пам’ятника. Архів музею міста Бердичева.
[3] Газета "Голос праці", 24 січня 1925 р.
[4] Газета "Радянський шлях", 25 квітня 1948 р.
[5] Історія міст і сіл УРСР, Житомирська область. – К, 1973, с.181.
[6] Житомирщина, довідник-путівник, політвидав. – К, 1974, с.80.
[7] Газета "Радянський шлях", 12 травня 1965 р., №75.

Табл. 1.

№ п/п

Назва пам'ятки

Місце

розташування [1]

Дата

утворення [2]

Дата набуття сучасного

вигляду [3]

Пам'ятки та пам'ятні місця Бердичівщини

Бердичів

1

Бердичів.

-

1545

(перша писемна згадка)

-

2

Братська могила учасників громадянської війни (іст.).

вул. Шевченка, 7

1927

2006

3

Братська могила підпільників (іст.).

вул. Пушкіна, 105

1970

-

4

Будинок, у якому розміщувався штаб 18-ї армії (іст.).

вул. Леселідзе, 39

1973

-

5

Будинок хоральної синагоги (іст., арх.).

вул. Свердлова, 5

1850

-

6

Будинок чоловічого 7-класного комерційного училища ім. О. Пушкіна, педагогічного інституту, педагогічного училища (арх., іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 53/1

1908

-

7

Будинок мирових суддів, музичний відділ педагогічного училища (арх., іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 22

1846

-

8

Будинок міської думи та управи, будинок дитячої творчості імені О. Разумкова (арх., іст.).

вул. Свердлова, 21

н/д

-

9

Будинок, у якому розміщувався міський театр, проходив 2-й надзвичайний з'їзд Південно-Західного фронту (іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 21

1908

-

10

Будинок, у якому була створена міська організація РСДРП(б) (іст.).

вул. Свердлова, 30

1905

-

11

Будинок, у якому мешкав B.C. Гроссман (арх., іст.).

вул. Шевченка, 14

1917

-

12

Будинок жіночої гімназії, прогімназії, гуманітарна гімназія №2.

вул. Карастоянової, 3

кінець

19 ст.

-

13

Будинок, у якому мешкав В.І. Пастух (іст.).

вул. Заводська, 44

1960

-

14

Єврейське кладовище (іст.).

вул. Леніна, 78

кінець

19 ст.

-

15

Корніловський буряко-цукровий завод, бердичівський цукрорафінадний завод (арх., іст.).

вул. Червона, 52

1900

-

16

Костьол Св. Варвари, в якому вінчався французький письменник Оноре де Бальзак (арх., іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 25

1782

1826

17

Механічний і чавуноливарний завод, машинобудівний завод „Прогрес" (іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 79

1880

-

18

Механо-слюсарні майстерні, завод "Комсомолець", фірма "Беверс" (арх., іст).

вул. Воровського, 12

1920

-

19

Могила Білецького Ю.А. (іст.).

вул. Войкова, 98

1985

-

20

Могила Власенко В.Т. (іст.).

вул. Войкова, 98

1987

-

21

Могила Власова І.Я. (іст.).

вул. Войкова, 98

1984

-

22

Могила Гончаренка М.Ф. (іст.).

вул. Войкова, 98

1983

-

23

Могила Гордійчука Ю.В. (іст.).

вул. Войкова, 98

1981

-

24

Могила Грошикова І.О. (іст.).

вул. Войкова, 98

1983

-

25

Могила Істратова А.М. (іст.).

вул. Войкова, 98

1984

-

26

Могила Козачука Ю.П. (іст.).

вул. Войкова, 98

1989

-

27

Могила Комара C.O. (іст.).

вул. Войкова, 98

1985

-

28

Могила Криворуцького П.М. (іст.).

вул. Войкова, 100

1992

-

29

Могила Лабура М.Г. (іст.).

вул. Войкова, 98

1985

-

30

Могила Лещенка О.М. (іст.).

вул. Войкова, 98

1988

-

31

Могила Литковича А.В. (іст.).

вул. Войкова, 98

1983

-

32

Могила Лонського В.О. (іст.).

вул. Войкова, 100

2004

2005

33

Могила Савчука А.В. (іст.).

вул. Войкова, 98

1985

-

34

Могила Чукарєва А.Є. (іст.).

вул. Войкова, 98

1988

-

35

Могила Шоколова В.В. (іст.).

вул. Войкова, 98

1984

-

36

Військова дільниця міського кладовища, вул. Пушкіна, 105 (іст.).

вул. Пушкіна, 105

1963

-

37

Могила Аширбекова А. (іст.).

вул. Пушкіна, 105

1970

-

38

Могила Семака М.П. (іст.).

вул. Пушкіна, 105

1971

-

39

Могила Кучерова Ф.Я. (іст.).

вул. Пушкіна, 105

1974

-

40

Могила Аліна В.І. (іст.).

вул. Войкова, 100

1999

-

41

Могила Герасимчука Д.І. (іст.).

вул. Войкова, 100

1979

-

42

Могила Найдіна Г.М. (іст.).

вул. Войкова, 100

1978

-

43

Могила Ривжа В.Е. (іст.).

вул. Войкова, 100

1993

-

44

Могила Шевиріна В.М. (іст.).

вул. Войкова, 100

1995

-

45

Могила Степанюка М.І. (іст.).

вул. Войкова, 100

1997

-

46

Пам'ятне місце, де знаходилося єврейське гетто (іст.).

вул. Молодогвардійська, 1

1999

-

47

Пам'ятне місце єврейського гетто на Лисій Горі (іст.).

вул. Котовського, 1/9

1943

-

48

Пам'ятне місце розташування концтабору радянських військовополонених (іст.).

вул. Котовського, 1/9

1941

-

49

Пам'ятне місце проведення ярмарків 18-19-го ст. ст. (іст.).

площа Соборна, 25

19 ст.

-

50

Пам'ятне місце страти і братська могила військовополонених та мирних жителів (іст.).

площа Соборна, 25

1944

-

51

Пивоварений завод (іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 114

1861

-

52

Танк Т-34 (іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 124

1974

1999

53

Школа, в якій навчався Завадський В.Ю. (іст.).

вул. Красіна, 24

1900

-

54

Школа, в якій навчався Щолкін А.Л. (іст.).

вул. Карла Лібкнехта, 18/8

1917

-

55

Пам'ятник комсомольсько-молодіжному підпіллю.

площа Соборна, 1

1967

1970

56

Комплекс споруд Кармелітського монастиря.

площа Соборна, 25

1627

-

57

Пам'ятна дошка по вул. 30-річчя Перемоги.

вул. 30-річчя Перемоги

1975

-

58

Кладовище військовополонених.

Елінг

н/д

-

59

Пам'ятний знак воїнам-афганцям.

вул. Будьонного, 17

1996

-

60

Пам'ятний знак на честь Ватутіна М.Ф.

вул. Ватутіна, 1

1975

-

61

Пам'ятний знак на честь закладення Алеї Слави.

пров. Ветеринарний, 11

2005

-

62

Пам'ятна дошка на честь Ф.Е.Дзержинського.

вул. Дзержинського, 2

1966

-

63

Пам'ятна дошка на честь Ф.Е.Дзержинського.

вул. Дзержинського, 79

1966

-

64

Меморіальний знак пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій.

вул. Дзержинського, 41

2005

-

65

Меморіальна дошка пам'яті жертв політичних репресій.

вул. Дзержинського, 41

1998

-

66

Пам'ятна дошка на Жовтневій площі.

площа Жовтнева, 1

1977

-

67

Пам'ятник В.І.Леніну на Жовтневій площі.

площа Жовтнева, 1

1982

-

68

Пам'ятник Завадському В.Ю.

вул. Завадського, 1

1965

2005

69

Пам'ятна дошка на честь Ліліїї Карастоянової.

вул. Карастоянової, 17/9

1970

-

70

Пам'ятник Шевченку Т.Г.

вул. Карла Лібкнехта, 2

1961

-

71

Пам'ятний знак біля Свято-Миколаївського собору.

вул. Карла Лібкнехта, 7

1999

-

72

Пам'ятний знак до 2000-ліття Різдва Христового.

вул. Карла Лібкнехта, 14

1999

-

73

Пам'ятник працівникам заводу „Прогрес", що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

вул. Карла Лібкнехта, 79

1968

1980

74

Пам'ятна дошка на честь В.Реймонта.

вул. Карла Лібкнехта, 25

2005

-

75

Пам'ятник радянському воєначальнику М.В.Фрунзе.

вул. Карла Лібкнехта, 35

1948

-

76

Пам'ятник Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

вул. Карла Лібкнехта, 56

1965

2001

77

Пам'ятна дошка на честь російського письменника Максима Горького.

вул. Карла Лібкнехта, 55/2

н/д

-

78

Барельєф на честь Шевченко Т.Г.

вул. Карла Лібкнехта, 51

н/д

-

79

Арка на бульварі ім. Лонського В.О.

вул. Карла Лібкнехта, 79

2005

-

80

Пам'ятна дошка на честь Карла Лібкнехта.

вул. Карла Лібкнехта, 10

1966

-

81

Пам'ятна дошка на честь Карла Лібкнехта.

вул. Карла Лібкнехта, 89

1966

-

82

Пам'ятник Леніну В.І. біля ЗОШ №15.

вул. Карла Маркса, 5-а

1961

-

83

Пам'ятник Котовському Г.І.

вул. Котовського, 40

1969

2006

84

Монумент на честь 25-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

вул. Леніна, 74

1970

-

85

Пам'ятник працівникам Бердичівського шкірзаводу, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни.

вул. Леніна, 78

1971

-

86

Пам'ятний знак жертвам репресій на єврейському кладовищі.

вул. Леніна, 74

1995

-

87

Пам'ятний знак на місці масових розстрілів євреїв.

вул. Леніна, 74

1953

1990

88

Меморіальна дошка на честь Луппова В.В

вул. Луппова, 1

н/д

-

89

Меморіальна дошка на честь Петровського Г.І.

вул. Петровського, 1

1977

-

90

Пам'ятник Леніну В.І. біля Будинку Культури шкірзаводу.

вул. Леніна, 84/1

1947

-

91

Стела "Вони врятували світ".

вул. Петровського, 17

2004

-

92

Пам'ятний знак на честь Піонтковського Ю.І.

вул. Піонтковського, 1

1977

-

93

Пам'ятна дошка на будинку районної лікарні.

вул. Леніна, 85-а

1977

-

94

Пам'ятний знак військовим частинам, звільнивших місто від німецько-фашистських загарбників і отримавших найменування "Бердичівських".

вул. Садова, 3

1965

-

95

Пам'ятна дошка на честь Свердлова Я.М.

вул. Свердлова, 10

н/д

-

96

Пам'ятна дошка на честь сестер Сломницьких.

вул. Садова, 51/30

1967

-

97

Пам'ятна дошка на площі Соборній.

площа Соборна, 24

1975

-

98

Обеліск на честь радянських воїнів, які загинули, визволяючи Бердичів.

Трикутник

1965

1987

99

Меморіальна дошка на честь В.Чорновола.

вул. Чорновола, 9

2005

-

100

Меморіальна дошка на честь Героя СРСР Шелушкова Г.І.

вул. Шелушкова, 3

н/д

-

101

Могила святого Лібера.

вул. Торгова, 5

н/д

-

102

Меморіальна дошка письменнику Островському М.О.

вул. К. Лібкнехта, 52

1968

-

103

Пам'ятна дошка на будинку цегляного заводу.

вул. КІМа, 34

1987

-

104

Урочище Жмури.

вул. Дружби

II-IV ст.

-

105

Урочище Дружба.

вул. Дружби

II-IV ст.

-

106

Хрест на відновлення собору Успіння Божої Матері.

вул. Косогірська, 2

1997

-

107

Меморіал Слави воїнам-медикам.

вул. Короленко, 39

1984

-

108

Пам'ятник героям-артилеристам.

вул. Будьонного, 17

2004

-

109

Скульптурна композиція "Жінка з дитиною"

вул. Ватутіна, 12

н/д

-

110

Пам'ятний знак загиблим на пожежі.

вул. Пушкіна, 105

1883

-

111

Могила Змієвського І.Л.

вул. Пушкіна, 105

1914

-

112

Пам'ятний знак працівникам шкірзаводу.

вул. Леніна, 84/1

-

-

113

Могила Танадайчука С.В.

вул. Войкова, 98

2008

-

Бердичівський район

112

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Агатівка

1949

1985

113

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Андріяшівка

1967

-

114

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Буряки

1957

1985

115

Пам'ятник воїнам-односельцям.

с. Буряки

н/д

1997

116

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь воїнів-земляків (іст.).

с. Бистрик

1957

-

117

Могила Богуна Г.Г. (іст.).

с. Бистрик

1981

2001

118

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Бистрик

н/д

-

119

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Велика П'ятигірка

1964

-

120

Могила Михалюк О.Т. (іст.).

с. Велика П'ятигірка

1990

-

121

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Велика П'ятигірка

н/д

-

122

Скульптурна композиція "Жінка з дитиною".

с. Велика П'ятигірка

н/д

-

123

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Великі Гадомці

1961

-

124

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Великі Гадомці

н/д

-

125

Пам'ятний знак жертвам Голодомору.

с. Великі Гадомці

н/д

-

126

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Великі Низгірці

1959

1990

127

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Великі Низгірці

1966

?

128

Могила Мельника П.Ю. (іст.).

с. Великі Низгірці

1941

1997

129

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Гальчин

1944

1982

130

Могила Шпортуна Г.В. (іст.).

с. Гальчин

1965

1969

131

Могила радянських воїнів (іст).

с. Гальчин

1945

1982

132

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Гардишівка

1944

1965

133

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Гвіздава

1944

1964

134

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

смт. Гришківці

1944

1968

135

Братська могила радянських воїнів (іст).

смт. Гришківці

1944

2002

136

Могила Гуменюк М.С. (іст.).

смт. Гришківці

1995

1997

137

Могила Рибака В.В. (іст.).

смт. Гришківці

1985

-

138

Братська могила радянських воїнів (іст).

смт. Гришківці

1944

2002

139

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Демчин

1944

1984

140

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Демчин

1968

-

141

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Дубівка

1944

1965

142

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Дубівка

н/д

-

143

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Житинці

1944

1980

144

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків і жертв фашизму (іст.).

с. Журбинці

1957

1980

145

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Закутинці

1962

1992

146

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Іванківці

1960

-

147

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Іванківці

1957

1980

148

Пам'ятний знак жертвам Голодомору.

с. Іванківці

1990

2005

149

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Катеринівка

1972

-

150

Братська могила жертв фашизму та пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Катеринівка

1983

-

151

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Кикишівка

1994

-

152

Братська могила загиблих воїнів (іст.).

с. Кикишівка

н/д

-

153

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Красівка

1965

1975

154

Пам'ятник М.О. Щорсу.

с. Красівка

н/д

-

155

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Кукільня

1960

1979

156

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Кустин

1960

1980

157

Пам'ятний знак до 100-річчя з дня народження В.І.Леніна.

с. Кустин

н/д

-

158

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Лемеші

1961

1980

159

Пам'ятне місце страти і братська могила підпільників і партизан (іст.).

с. Лісова Слобідка

1946

-

160

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Лісова Слобідка

1958

1977

161

Могила Петрова А.Й. (іст.).

с. Лісова Слобідка

1970

-

162

Могила Годлевського С.Д. (іст.).

с. Лісова Слобідка

1950

-

163

Пам'ятні знаки жертвам голодомору та репресій (іст.).

с. Лісова Слобідка

1990

-

164

Братська могила радянських воїнів.

с. Лісова Слобідка

н/д

-

165

Пам'ятні місця розстрілу і братські могили жертв фашизму (іст.).

села Любомирка, Мирне, Радянське

1983

-

166

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Малосілка

1957

1976

167

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Малі Гадомці

1958

-

168

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Малі Гадомці

н/д

-

169

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Маркуші

1957

1968

170

Могила Мороза М.П. (іст.).

с. Маркуші

1998

-

171

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Мартинівка

1961

1980

172

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Мирославка

1975

-

173

Могила Онишка А.М. (іст.).

с. Мирославка

1935

1984

174

Пам'ятна дошка на будинку сільської ради.

с. Мирославка

1977

-

175

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Мирославка

1968

-

176

Пам'ятний знак на честь М.І. Пирогова.

с. Мирославка

н/д

-

177

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків та жертв фашизму (іст.).

с. Никонівка

1981

-

178

Пам'ятний знак на честь жертв політичних репресій 1937-1939 рр.

с. Никонівка

2003

-

179

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Новий Солотвин

1959

1980

180

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Обухівка

1964

1985

181

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Озадівка

1964

1965

182

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Осикове

1980

-

183

Пам'ятний знак на честь 1-го танкового корпусу Війська Польського.

с. Осикове

н/д

-

184

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Підгороднє

1965

1992

185

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Половецьке

1965

-

186

Пам'ятний знак О.М. Сабурову.

с. Половецьке

1989

-

187

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Радянське

1957

-

188

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Радянське

1965

1975

189

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Райгородок

1961

1984

190

Могила радянських воїнів (іст).

с. Райгородок

1965

-

191

Пам'ятний знак В.К. Олійнику.

с. Райгородок

1971

1981

192

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Райгородок

н/д

-

193

Пам'ятний знак жертвам Голодомору.

с. Райгородок

н/д

-

194

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Райки

1973

1984

195

Могила Патея А.Л. (іст.).

с. Райки

1986

-

196

Могила Чумака П.М. (іст.).

с. Райки

1984

-

197

Пам'ятний знак репресованим жителям села.

с. Райки

н/д

-

198

Пам'ятник воїнам-односельчанам.

с. Райки

1965

-

199

Пам'ятний знак на місці райковецького городища.

с. Райки

н/д

-

200

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Рея

1965

-

201

Могила Великого М.В. (іст.).

с. Рея

1976

-

202

Могила Зощука Я.Г. (іст.).

с. Рея

1988

-

203

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Рея

н/д

-

204

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків.

с. Рея

1975

-

205

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Садки

1962

-

206

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.)

с. Садки

1967

-

207

Пам'ятник В.І. Леніну біля амбулаторії.

с. Садки

н/д

-

208

Пам'ятник В.І. Леніну біля школи.

с. Садки

н/д

-

209

Пам'ятний знак жертвам Голодомору.

с. Садки

н/д

-

210

Пам'ятник П.П. Постишеву.

с. Семенівка

н/д

-

211

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Семенівка

1957

1980

212

Пам'ятне місце битви козацько-селянського війська з польсько-шляхетським каральним військом (іст.).

с. Семенівка

1702

-

213

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Сингаївка

1962

1980

214

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Сингаївка

н/д

-

215

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь воїнів-земляків (іст.).

с. Скаківка

1953

1980

216

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Скраглівка

1957

1975

217

Пам'ятний знак в честь загиблих воїнів-земляків (іст.)

с. Скраглівка

1965

-

218

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Слободище

1965

-

219

Могила Карпенка І.М. (іст.).

с. Слободище

1967

1992

220

Пам'ятний знак М.Г. Грабчуку.

с. Слободище

1992

-

221

Пам'ятний знак на честь Карпенка І.М.

с. Слободище

н/д

-

222

Пам'ятне місце битви козацького війська з польсько-татарськими полками та підписання Слободищенського трактату (іст.).

с. Слободище

1660

-

223

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Слободище

н/д

-

224

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Старий Солотвин

1949

1991

225

Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Старий Солотвин

1975

-

226

Пам'ятник В.І. Леніну.

с. Старий Солотвин

н/д

-

227

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Терехове

1965

-

228

Пам'ятне місце загибелі Огурцова О.А. (іст.).

с. Терехове

1985

-

229

Пам'ятник Г.І.Котовському.

с. Терехове

1985

-

230

Пам'ятник загиблим воїнам-односельчанам.

с. Терехове

1992

-

231

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь воїнів-земляків (іст.).

с. Хажин

1958

1975

232

Пам'ятне місце страти і братські могили жертв фашизму (іст.).

с. Хажин

1983

-

233

Братська могила радянських воїнів і пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Хмелище

1953

1980

234

Братська могила підпільників (іст.).

с. Швайківка

1965

1996

235

Братська могила радянських воїнів (іст).

с. Швайківка

1970

-

236

Могила Живуна C.O. (іст.).

с. Швайківка

1986

-

237

Пам'ятний знак на честь воїнів-афганців.

с. Швайківка

н/д

-

238

Пам'ятник В.І.Леніну.

с. Швайківка

1973

-

239

Пам'ятний знак в честь загиблих воїнів-земляків (іст.).

с. Швайківка

1976

-

Пам'ятники та пам'ятні місця, яких уже немає

Бердичів у минулі часи

1

Перший пам'ятник В.І. Леніну у Бердичеві.

вул. Карла Лібкнехта, 56

1925

?

2

м.Бердичів. Пам'ятник трудящим заводу „Прогрес".

вул. Карла Лібкнехта, 79

1968

1980

3

Пам'ятник Й.В. Сталіну.

вул. Карла Лібкнехта, 8

н/д

?

4

Пам'ятник Олександру II.

вул. Свердлова, 21 (вул. Махнівська)

1911

1917

5

Будинок, у якому проводились оперативні наради політвідділу 18-ї армії під керівництвом Л.І.Брежнєва.

вул. Карастоянової, 3

1979

?

6

Пам'ятник Т.Г.Шевченко.

вул. Карла Лібкнехта, 51

н/д

?

7

Пам'ятник М.Горькому та Й.В.Сталіну.

вул. Газопровідна, 100

1953

2003

8

Пам'ятний знак - машина ГАЗ-ММ.

вул. Низгірецька, 7

н/д

?

9

Скульптура спортсмена.

вул. Карла Лібкнехта, 25

н/д

?

10

Будинок, у якому проживав і працював начальник політвідділу 18 армії Л.І.Брежнєв.

вул. Шевченка, 18/2

1979

?

11

Пам'ятник В.І.Леніну на території фортеці.

площа Соборна, 25

н/д

?

12

Скульптурна композиція "Жінка з дитиною".

вул. Карла Лібкнехта, 79

н/д

?

13

Скульптура у парку Палацу Піонерів.

вул. Свердлова, 21

н/д

?

14

Пам'ятник В.І.Леніну на території військового містечка по вулиці Короленко.

вул. Короленко, 39

1967

?

15

Пам'ятна дошка на адмінбудинку шкірзаводу ім.Ілліча.

вул. Леніна, 76

1967

?

16

Пам'ятна дошка на Будинку Офіцерів.

вул. Будьонного, 17

н/д

?

17

Пам'ятний знак на території військової частини по вул. Білопільській

вул. Білопільська

н/д

?

18

Гармата на території військової частини по вул. Короленко.

вул. Короленко, 39

н/д

?

Бердичівський район у минулі часи

19

Пам'ятник В.І.Леніну.

с. Бистрик

1932

?

20

Пам'ятник В.І.Леніну.

с. Велика П'ятигірка

н/д

?

21

Пам'ятник В.І.Леніну.

с. Кикишівка

н/д

?

22

Пам'ятний знак - трактор У-2.

с. Красівка

1967

?

23

Пам'ятник Й.В.Сталіну.

с. Маркуші

н/д

?

24

Пам'ятний знак в честь перших механізаторів (іст.)

с. Садки

1967

?

25

Скульптури на території піонерського табору.

с. Семенівка

н/д

?

26

Пам'ятник В.І.Леніну.

с. Слободище

н/д

?



[1] - адреса у Бердичеві, за якою розташована пам'ятка. Назва населеного пункту, якщо пам'ятка знаходиться у Бердичівському районі.

[2] - вказано лише рік, точні дати вказано у статтях електронної книги.

[3] - вказано дату останньої реконструкції чи перепланування пам'ятки, якщо така проводилась. Для пам'яток, що припинили своє існування - дата припинення існування.


Открыть | Комментариев 2

История телефонизации Бердичева


Історія електрозв'язку Бердичівщини. 

 1. Початок.

Офіційною датою народження електрозв'язку на Житомирщині і, відповідно, на Бердичівщині, а ним став телеграфний зв'язок, можна вважати 19 вересня 1857 р. – день відкриття телеграфної лінії Житомир-Варшава, яку проклали вздовж тільки-но збудованого Брест-Литовського шосе. Оскільки Бердичів був центром торгівлі на Волині, основний потік телеграфних повідомлень йшов через його телеграфну станцію.
У 1866 р. Бердичівська телеграфна станція передала 9052 тарифних та 232 платних телеграм, а прийняла відповідно – 8502 та 251. Вона посіла за цими показниками третє місце після Київської та Одеської станцій. У Житомирської станції, що посіла четверте місце, названі показники відповідно були такими: 7895, 953, 7845 та 177 телеграм [1].
Враховуючи торговельне значення Бердичева, у 1870 році через місто пройшла найдовша в світі комерційна міжнародна трансконтинентальна телеграфна лінія, так званий ”Індійський телеграф”. Лінія проходила по трасі Бомбей-Калькутта-Карачі-Бушир-Тегеран-Єреван-Тифліс-Сухумі-Керч-Одеса-Бердичів-Житомир-Варшава-Берлін-Лондон [2,3].
Будівництвом лінії керували підприємці відомої фірми ”Сіменс і Гальське”. Лінія проходила через місто Бердичів по вулиці Білопільській (нині вулиця К. Лібкнехта) в направленні до села Семенівка.
В наступні роки лінія від Калькутти була продовжена до Австралії (через підводний кабель). Але оскільки до того часу ще не було телеграфного зв'язку між Австралією та Америкою, по ”Індійському телеграфу” розпочали туди передавати телеграми з Америки. Повідомлення надходили в Лондон по трансатлантичному телеграфу, а далі через Берлін, Варшаву, Бердичів, Керч, Сухумі, Тифліс, Єреван, Тегеран, Карачі, Калькутту передавались в Австралію.
За допомогою ”Індійського телеграфу” підтримували зв'язок між собою 34 країни світу. Росія отримувала 16% прибутку від роботи даної лінії. Працював ”Індійський телеграф” до революційних подій 1917 року.

2. Дореволюційний період.

Бердичів розвивається. Влада міста розуміла, що для успішного розвитку торгівлі необхідно мати можливість оперативно обмінюватися інформацією. Восени 1890 року за наказом начальника міської управи питання обговорювалося на засіданні міської думи. На тому засіданні було прийнято рішення про будівництво телефонної станції, гроші на яку виділили комерсанти. Тому у 1891 році у новозбудованому двоповерховому будинку на розі вулиць Махнівської та Училищної (нині вул. Свердлова, 19 – на розі вулиць Свердлова та Лілії Карастоянової) відкрилась телефонно-телеграфна станція на 100 абонентів (фото 1). Довжина абонентських ліній становила 12 верст. Перші абоненти: міська дума, присяжний повірений Кніпович, поліцейська дільниця Пархоменка, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, хазяїн пивоварні Чеп, купець ”срібної фабрики” Заходер, ресторани ”Жан”, ”Северный”, ”Європа”, парк відпочинку ”Ельдорадо” (до речі, на його місці виріс красень-палац ВАТ ”БМЗ ”Прогрес”), інші казенні установи та ще десяток крамарів.
Але абонентів на всю ємність телефонної станції, крім офіційних установ, не знаходилось. Місцеві підприємці збунтувалися проти проведення телефону у їхні будинки. Начальник міської управи призначив уповноваженим по телефонних справах чиновника з особливих доручень Арона Еріха. До відкриття нової станції навербували до сотні абонентів. Разом з тим випустили книжечку – їх алфавітний перелік. Лікарні та аптеки, навіть пожежні частини від телефонів відмовились [3,4].
У місті з'явилися службовці нової професії – телефоністки. Офіційно – ”телефонні баришні”. Коли абонент викликав станцію, вони обов’язково повинні були запитати ”Що потрібно?” і з’єднувати з потрібним номером. Жодного слова більше, крім цієї фрази, їм говорити заборонялося. Під страхом звільнення з роботи.
Телефон безперебійно працював десь із півроку. Але постійно тривати так не могло. В місцевій газеті з'явилось повідомлення: телефонну лінію потрібно ремонтувати, зносилася.
Для порівняння вкажемо, що у 1900 році у м. Житомирі було 104 телефонних абоненти. А загалом в Російській імперії нараховувалося 87 телефонізованих міст [5, 6].
Під час подій 1917-1919 рр. телефонна станція у Бердичеві була зруйнована. Станом на 1 січня 1924 р. з телефонних мереж Волинської губернії діяли лише мережі в м. Житомирі та м. Новоград-Волинську.
Тут слід згадати і ще про одну подію – у 1906 році на місці зруйнованого пожежею у 1883 році зимового цирку було збудовано нове приміщення по вул. Махнівській (нині вул. Свердлова, 28/1), в якому розміщується лікарня Червоного хреста. Лікарня в цьому будинку проіснувала до Великої Вітчизняної війни (фото 2). У 1944 році в приміщеннях будинку розмістилася Бердичівська контора зв'язку.
Будинок цей має свою окрему цікаву історію. Ось лише деякі факти: під час Першої світової війни у ньому розміщувався штаб генерала Денікіна, який командував російськими військами в Галичині. В роки Великої Вітчизняної війни керівник фашистської Німеччини Гітлер в цьому будинку вручав орден румунському диктатору Антонеско під час перебування у ставці ”Вервольф” під Вінницею.

Фото 1. Поштово-телеграфна контора, 1913 рік.

Фото 2. Будинок Червоного Хреста, 1916 рік.


3. 1917-1941 роки.

Після звільнення під ударами 1-ї Кінної армії 7 червня 1920 року Бердичева від польських інтервентів, у місті організовується так звана революційна трійка (пізніше реорганізована в ревком), в руках якої концентрується влада. Одночасно відновлюється телеграфний зв'язок. Перша прийнята телеграма датується 8 грудня 1920 року, надійшла вона від голови Київського губревкому Яна Гамарника на адресу Бердичівського ревкому (справа №21 Бердичівського повітового революційного комітету). В ній відмічається незадовільний хід заготовки палива і вимагається вжити рішучі заходи по усуненню вказаних недоліків.
Але на території повіту ще довго господарюють залишки банд та кримінальних формувань, які руйнують лінії зв'язку. Тому 2 вересня 1922 року вийшов Наказ №169 Бердичівської повітової військової наради, яким встановлено наступне (мовою оригіналу):
”Для успешной борьбы с разрухой и скорейшего восстановления промышленности необходима правильная и планомерная работа транспорта, особенно железных дорог. Враги трудящихся задались целью разрушать транспорт, подорвать работу по восстановлению промышленности и тем самым задушить революцию. А посему Уездвоенсовещание ПРИКАЗЫВАЕТ: всем Волвоенсовещаниям немедленно организовать охрану … средств связи (телеграфных и телефонных проводов) ответчиками прилегающих сел в пятнадцативерстном радиусе.
… 4) в случае разрушения желдорог или линий связи, ответчики данного района подвергаются штрафу по принципу круговой поруки, в стократном размере стоимости разрушения.”
Суворі заходи того часу принесли свої плоди – впродовж 1924 року було повністю відновлено телеграфний та телефонний зв'язок у районі.
На початку 1925 року Житомир, як центр, мав телефонний зв'язок з Києвом, Новоградом-Волинським, Шепетівкою, Старокостянтиновом, Славутою, Бердичевом, Козятином, Вінницею, Коростишевом, Олевськом, Овручем, Коростенем, Фасовою, Полонним, Баранівкою, Бортниково. Зв'язок здійснювався переважно за допомогою запасних телеграфних дротів. Було також встановлено зв'язок одночасного телефонування і телеграфування за способом Пікара між Новоградом-Волинським та Шепетівкою, Бердичевом і Чудновом, Чудновом і Старокостянтиновом. Такий зв'язок діяв між Коростенем і Лугинами, Бердичевом і Янушполем (Іванополем), Новоградом-Волинським і Ємільчиним, Овручем і Народичами.
Події 1933-1938 рр. не обминули і Бердичівщину. Жахливий 1937 рік відгукнувся для міста і в сфері зв'язку – цього року були заарештовано всіх працівників телеграфу, що експлуатували уцілілу після Жовтневої революції ланку ”Індійського телеграфу”. Ніхто з них до своїх домівок не повернувся...
Багато цікавої інформації про розвиток електрозв'язку Бердичівщини можна почерпнути з біографій людей, безпосередньо причетних до цього – це керівники вузла зв'язку у різні роки. 1 грудня 1937 року ним став Лозовий Дем'ян Йосипович. Він був керівником вузла до 1960 року.


4. Роки війни.

З початком Великої Вітчизняної війни найбільше всього постраждали засоби зв'язку, оскільки вони були однією з основних цілей для диверсій зі сторони обох ворогуючих сторін. З підходом німецьких військ до міста вузол зв'язку був евакуйований на схід, все обладнання вивезено. Місто було окуповано 8 липня 1941 року, на 16-й день від початку війни.
У 1941 році, зразу після окупації міста Бердичева, було знищено вогнем будинок на розі теперішніх вулиць Училищної та Махновської, де розміщувалася телефонно-телеграфна станція. Тому німецькі інженери змонтували обладнання нової телефонної станції в приміщенні колишньої міської управи по вул. Махнівській (нині це Центр дитячої творчості ”Юність”). Там же було розміщено пошту та телеграф.
Тоді ж у 1941-у від Берліна до Києва через Бердичів будується кабельна лінія зв'язку. Підпільники на чолі з керівником бердичівського підпілля Антоном Яворським систематично псують навісний кабель даної лінії. Тому у січні 1942 року вийшло оголошення місцевого коменданта м. Бердичева, в якому було викладено наступне (мову та стилістику оригінала збережено):
”3.I.1942 р. в м. Бердичеві на Житомирській вулиці ч. 4 був перерізаний телефонний військовий кабель. Щоб в майбутньому протидіяти подібним актам саботажу, 7.I. в Бердичеві було взято 10 заложників.
У випадку, коли протягом одного тижня не будуть знайдені винуватці, будуть розстріляні десять заложників.”
23 жовтня 1942 р. через Житомирську область та, зокрема, через місто Бердичів, німецькою фірмою ”Сіменс” будується головний телефонний кабель військового командування, що з'єднує Берлін зі ставкою Гітлера у Вінниці – ”Вервольф” („WehrWolf”) біля Стрижавки – та штаб-квартирою рейхсфюрера СС Гіммлера у Житомирі. Кабель був надійно захищений, інформація про місце його прокладання втаємничена. Старожили згадували, що впродовж траси прокладки будувались довгі намети, які надійно захищали від сторонніх поглядів те, як і в якому місці прокладено кабель. Коли намети знімали, на їх місці росла трава і ніяких слідів будівельних робіт не було видно.
З приходом радянських військ кабель було пошкоджено, а на деяких ділянках жителі прилеглих сіл навіть викопали значні відрізки кабелю. У цей же час вдалося відновити роботу кабелю на ділянці Бердичів-Житомир. І у 60-х роках цей кабель було ущільнено системами передачі К-60, що дало змогу організувати достатню на той час для Бердичева кількість аналогових каналів міжміського телефонного зв'язку.
До речі, за допомогою даного кабелю забезпечується міжміський телефонно-телеграфний зв'язок між м. Бердичевом та м. Житомиром і до сьогодні.


5. Післявоєнна відбудова зв'язку.

Після звільнення Бердичева від німецько-фашистських завойовників система зв'язку на Бердичівщині була повністю зруйнована. Новий вузол зв'язку було вирішено розмістити вже у тому приміщенні, в якому він існує і понині – в будинку по вул. Свердлова, 28/1.
У 1947 році на вузлу зв'язку працював один комутатор місцевої батареї (тип ЦБЧ2), що забезпечував зв'язком 40 абонентів міста. Також працював 1 канал на Житомир, який проходив по повітряній лінії зв'язку. З кожною сільською Радою Бердичівського району було встановлено зв'язок по однопроводовим лініям. З часом було встановлено ще один комутатор МБ і кількість абонентів була доведена до 70.
Силами інженерних військ, що відбудовували місто, від вузла зв'язку до рогу вулиць Л. Карастоянової та К. Лібкнехта прокладено перший підземний свинцевий кабель на 100 пар та встановлено перший кабельний ящик (фото 3). У 1950 році кількість абонентів становила 120 чоловік, а ємність комутатора становила 200 номерів.
Дальній зв'язок (міжміський) обслуговувався за допомогою трофейного комутатора МБ. Серед дальніх зв’язків були й ущільнені. Дальній зв'язок обслуговувався одним робочим місцем.
У 1956 році в зв'язку з ростом промисловості та необхідністю забезпечення її зв’язком, Бердичів отримав нову напівавтоматичну ручну станцію типу ЦБЧ3 ємністю на 480 номерів (два комутатори по 240 номерів) виробництва Ризького заводу ВЕФ. Виклик абонента станція забезпечувала автоматично при вставлянні штекера в гніздо. Разом з абонентами сільського зв'язку загальна кількість абонентів виросла до 450.
В будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 3, розміщується міський радіовузол (фото 4). На той час там використовуються підсилювачі ТУ-5 і ТУ-5-3Б, що забезпечують трансляцію однієї програми проводового мовлення на все місто. Керівником радіовузла був Валентин Степанович Фетісов. Радіовузол проіснував у цьому приміщенні до 1967 року, після чого його було перенесено в будинок на Свердлова, 28.
З 1964 року обов'язки начальника вузла виконує Пустовіт Микола Михайлович.
Електрозв’язок розвивається, але темпи цього розвитку не задовольняли зв’язківців. Тому у 1963 році під керівництвом нового начальника вони приступили до будівництва.

Фото 3. 50-і роки: на передньому плані - перша розподільча шафа.

Фото 4. Будинок по вулиці Карла Лібкнехта, де розміщувався радіовузол.


6. 1967 рік.

Чому ми вирішили виокремити саме цей рік? Тому, що 1967 рік став тою відправною точкою, звідки пішов активний розвиток телефонного зв'язку на Бердичівщині. Якщо до цього часу телефони встановлювались в органах влади, партійних органах та у народногосподарсь-кому секторі, то починаючи з 1967 року телефони розпочали встановлювати і населенню.
Країна оправилась від повоєнної розрухи. Промисловість, сільське господарство активно розвивались, їм необхідний був зв'язок високої якості. Це відчували і зв'язківці.
Так, у 1965 році зв'язок Бердичівщині мав наступні характеристики: місто обслуговувала напівавтоматична станція системи ЦБЧ3 ємністю 680 номерів. В мережу існуючої станції було включено 572 телефонних індивідуальних апаратів, 26 спарених апаратів, 19 таксофонів-автоматів. В існуючу мережу було включено 23 прямих проводи і 42 з’єднувальні лінії з комутаторними установками і станціями сільського зв'язку.
Сільська телефонна мережа має в своєму складі 10 АТС. Це станції типу АТС-ВРС 40/80 (с. П’ятка, с. П’ятигірка, с. Райгородок) та АТС-ВРС 10/40 (с. Закутинці, с. Іванківці, с. Рея, с. Райки, с. Журбинці, с. Осикове). Також працює один комутатор типу МБ в с. Дубова.
Активно розвивається відомча телефонна мережа. Загалом на мережі працює 11 комутаторних установок загальною ємністю 1400 номерів. Серед них АТС УАТС-49 заводу "Прогрес" ємністю 400 номерів (введена в дію у 1965 році), АТС УАТС-49 заводу "Комсомолець" ємністю 200 номерів (введена в дію у 1964 році), АТС УАТС-49 Управління магістральних газопроводів ємністю 100 номерів (введена в дію у 1959 році). Також працюють комутаторні установки типу ЦБх2 на залізничному вокзалі ( 1959 р.), Солодовому заводі (1961 р.), Шкірзаводі (1953 р.), міській лікарні. Станції типу УРТС встановлено в міському РЕМ (1959 р.), Рафінадному заводі (1949 р.).
У 1965 році силами Державного інституту з проектування "Гипросвязь" розроблено проектне завдання на будівництво сучасної АТС на мережі в м. Бердичеві. Передбачалося проводити все будівництво у три етапи. Перший етап – 1970 р., ємність 4355 номерів. Другий етап – 1975 р., 8325 номерів. Третій етап – 1980 р., 22900 номерів.
І розпочалось будівництво. З початку 1963 року силами працівників контори зв'язку та БМУ до приміщення по вулиці Свердлова прибудовується двоповерхова будівля, в якій потім розмістили на першому поверсі просторий поштовий зал, міжміський переговорний пункт, телеграф. На другому поверсі у 1967 році була змонтована нова декадно-крокова автоматична станція типу АТС-54а ємністю 3000 номерів. Обладнання для нової станції замовили та привезли з Німеччини. В комплекті з обладнанням АТС були поставлені і телефонні апарати в такій же кількості.
Почалась активна телефонізація міста Бердичева та району. Будувались нові лінії зв'язку, телефонна каналізація. Для ведення будівництва вузол зв'язку отримав кредит у банку, який погашався за рахунок коштів, отриманих від абонентів.
Телефони встановлювались всім бажаючим, по мірі введення нових ліній. На кожному під'їзді багатоповерхових будинків вивішувались оголошення, в яких зв'язківці запрошували жителів міста встановлювати телефони. Такого поняття, як черга, на той час ще не існувало.
Вартість встановлення телефону для населення становила 20 карбованців. Для прикладу, середня місячна заробітна плата електромонтера зв'язку була 37 карбованців. При оформленні документів абоненту видавався телефонний апарат, вартість якого входила у вартість встановлення телефону.
Для забезпечення зростаючих потреб підприємств Бердичева в телеграфному зв'язку в лінійному автозалі вузла монтується телеграфна станція. У 1968 році до неї вже підключено 5 абонентів – Автоколона 2194, Автотаксомоторний парк, ДЕУ-651, завод ”Прогрес” і завод ”Комсомолець”. Система абонентського телеграфування дозволяє отримати впродовж всієї доби прямий документальний зв'язок з будь-яким підприємством чи організацією країни, підключеною до станцій абонентського телеграфування. Не забуває вузол і про потреби держави: на другому поверсі біля приміщення КРОСС монтується та вводиться в експлуатацію обладнання оповіщення цивільної оборони – стійки СЦВ. Потім там же працівники вузла змонтують обладнання СЦВ райвійськкомату – всього 5 стійок та одна стійка забору каналів – для прямого зв'язку з сільськими радами Бердичівського району.


7. Розвиток зв'язку у місті та селі.

Після введення в дію нової АТС розпочався активний розвиток телефонного зв'язку на Бердичівщині. Через декілька років станція була повністю задіяна і зв’язківці приступають до її розширення: 1970 рік – ємність центральної станції збільшено на 1500 номерів; 1972 рік – ємність станції доведено до 5000 номерів. По місту будується розгалужена мережа монетних таксофонів. Таксофони встановлюються в усіх багатолюдних місцях – у парках, автостанціях, біля магазинів. Вартість розмови становить 2 копійки незалежно від тривалості з'єднання.
З листопада 1980 року начальником Бердичівського районного вузла зв'язку призначено Анатолія Миколайовича Дем'янова.
З'являються перші дебітори – абоненти, що заборгували за послуги телефонного зв'язку. У міськрайонній газеті ”Радянський шлях” від 13 грудня 1980 року у рубриці ”Як Вас обслуговують” надруковано повідомлення про 54 абоненти, що відключені за несвоєчасну оплату.
Розпочалася масова телефонізація села. Станції будуються здебільшого коштом колгоспів та радгоспів силами будівельно-монтажного управління зв'язку. В період з 1975 по 1987 роки проводиться масова телефонізація сіл за допомогою координатних АТС типу АТСК-50/200. Загальна ємність сільських АТС сягає позначки в 3000 номерів.


8. 1986-2000 роки.

Початок перебудови в СРСР ознаменувався і перебудовою зв'язку у Бердичеві.
1988 рік - введено в експлуатацію станційні та лінійні споруди нової АТС м. Бердичева – ПСК-29 координатного типу АТСК-100/2000 ємністю 1000 номерів в районі М'ясокомбінату.
Через рік – 20 лютого 1989 року – в Бердичеві вводиться в дію напівавтоматичний (з набором власного телефонного номеру) міжміський телефонний зв'язок за допомогою Житомирської АМТС „Кварц”. Одночасно працівники підприємства разом зі спеціалістами будівельно-монтажного управління зв'язку приступають до монтування обладнання АВН, за допомогою якого з часом буде налагоджено вже повністю автоматичний міжміський зв'язок.
30 липня 1989 рік введено в експлуатацію станційні та лінійні споруди нової АТС м. Бердичева – АТС-3 типу АТСК-У ємністю 3000 номерів на Червоній Горі. Вона забезпечила телефонним зв'язком в першу чергу військовиків, що розміщувалися на Червоній Горі та Елінгу.
З червня 1990 року начальником Бердичівського РВЗ призначено Володимира Олександровича Дрокова.
Місто та район поступово насичуються телефонами, вони чекають нових АТС. В цей період швидко зростає кількість людей, що бажають встановити телефон. Черга на встановлення сягає позначки 14 000 чоловік. Для вирішення цієї проблеми міськвиконком просто нав’язує розвиток потужностей зв'язку тим підприємствам, які прагнули розширити свої виробництва. Такі завдання одержали ВО ”Прогрес” – 8 тисяч номерів, Шкіроб’єднання імені Ілліча – 6 тисяч номерів, завод ”Комсомолець” – 3 тисячі номерів. Фірма ”Агромашсервіс-комплект” сама виявила бажання придбати телефонну станцію на 2 тисячі номерів. Перспективи непогані, але для цього в місті необхідно ввести нову АТС-4, будівлю для якої погодився побудувати завод ”Прогрес”.
У 1990-1991 роках проектним інститутом з залученням працівників вузла ведеться активна робота по виготовленню проектно-кошторисної документації на будівництво нової координатної АТС у м. Бердичеві на 10 тисяч номерів. Розмістити її планується у новозбудованому приміщенні по вул. К. Маркса, 7. Але одержання незалежності Україною, інфляція, що сягнула небачених до того темпів, зробили ці плани нездійсненними. Виготовлена кошторисна документація на нову АТС так і залишилась лежати нетронутою.
Роки застою в розвитку зв'язку, що настали після цього, не перервало навіть будівництво у 1994 році за Чорнобильською програмою нової АТС на 512 номерів у с. Озадівка.
Складна економічна ситуація у країні 90-х років приводить до загострення криміногенної обстановки, в тому числі і в галузі зв'язку. На вузлі зв'язку фіксується стрімкий ріст крадіжок та пошкоджень майна з ціллю наживи.
Після вимушеної перерви у 1998 році Центр електрозв'язку №3 (таку назву має вузол з 1998 року) розпочинає наступне повномасштабне будівництво – в селищі міського типу Гришківці монтується нова АТС КЕ ”КВАНТ” ємністю 1000 номерів.
Будівництво лінійних споруд виконується власними силами, а також з залученням будівельників Житомирської дирекції. Вперше в Бердичівському районі будується волоконно-оптична лінія зв'язку (8-и волоконний). Вона з’єднує нову АТС з центральною станцією міста і ущільнюється цифровою системою передачі ИКМ-120.
А з листопада 1999 року розпочато надання послуг по доступу до мережі Інтернет. Центр електрозв'язку №3 вийшов на новий для себе ринок послуг. На цей час у м. Бердичеві дану послугу вже надавало ТОВ ”Вебсервіс”, що мало близько 20 абонентів. До кінця 1999 року послугами Інтернет користується 16 споживачів, а з 2000 року їх кількість стала стрімко зростати. На початок 2001 року їх 38. А на початок 2002 року Центр обслуговував вже більше 150 споживачів. Для цього було організовано модемний пул з 6 модемів та 3-х аналогових каналів на Інтернет-вузол м. Житомира. Наприкінці 2003 року Інтернет-вузол обслуговує більше 280 споживачів та має у своєму розпорядженні цифровий канал зі швидкістю 2 Мб/с в напрямку на Житомир.


9. Нове тисячоліття.

Початок тисячоліття ознаменувався розвитком нових технологій. Після тримісячного тестування, з 1 серпня 2000 року введено в дію обладнання похвилинного обліку місцевих розмов (АПОР) для абонентів м. Бердичева (АТС-2, АТС-3, ПСК-29), а ще через місяць – для абонентів АТС смт. Гришківці. Бердичівський район став першим серед міст Житомирської області, де розпочато надання даної послуги.
В березні 2001 року у Центрі електрозв'язку №3 відбулася зміна керівництва – новим начальником Центру призначено Олексія Павловича Терегерю.
З жовтня 2001 року розпочато будівництво лінійних та станційних споруд АТС 5ESS-VCDX ємністю 1760 номерів. Після тестування у квітні місяці 2002 р. підприємством було введено в поточну експлуатацію першу чергу нової цифрової АТС. Перший міжнародний дзвінок з нової станції у день її відкриття 18 червня було проведено мером Василем Мазуром. Телефонні дзвінки відбулися до м. Києва, Житомира, далекої Німеччини (фото 5).
Згідно Комплексної програми розвитку таксофонної мережі йде планомірний розвиток таксофонної мережі міста – встановлюються сучасні карткові таксофони ”Телекарт-101”. На кінець 2002 року їх встановлено по місту 121 апарат. А 25 лютого 2003 року з телефонної мережі міста було знято останній монетний таксофон.
З червня місяця 2002 р. розпочато надання послуг колективного доступу до мережі Інтернет у відкритому клубі по вул. Свердлова, 28/1. В клубі організовано 6 робочих місць, в середньому біля 30 чоловік щоденно у будні дні та 100 чоловік у вихідні, коли надаються знижки у вартості послуг, відвідують клуб. Переважний склад відвідувачів – це молодь та студентство.
На початку вересня 2002 р. змонтовано обладнання та 26 вересня підключено першого абонента до мережі Інтернет за допомогою новітнього обладнання високошвидкісного доступу стандарту хDSL ”Сиріус-128”. Обладнання ”Сиріус-128” дозволяє по існуючій телефонній лінії, без перерви у роботі телефону, забезпечити швидкість роботи кінцевого споживача у 115 кБ/сек. І все це без будь-яких обмежень в об'ємі отриманої інформації.
У грудні 2002 року (16 числа) введено в роботу нову комп'ютерну мережу – Frame Relay, що дозволило надавати послуги найбільш вимогливим до якості споживачам – корпоративним клієнтам. Першим споживачем стала Державна нотаріальна контора Бердичева.
З 1 січня 2003 року за ініціативи працівників підприємства та без використання додаткового обладнання в місті вводиться в дію нова послуга – безпарольний доступ до мережі Інтернет. Це дозволило будь-кому, хто має доступ до телефонної мережі, скористатися послугами мережі Інтернет у будь-який час з максимальним комфортом. Для порівняння, на початок 2003 року ця послуга діяла лише у 8 обласних міста України та у м. Києві.
За даною, дещо сухою, констатацією фактів ховається титанічна праця зв'язківців Бердичівщини по розвитку електрозв'язку, поліпшенню якості обслуговування населення. З минулим та новітньою історією нашого підприємства можна ознайомитись у книзі ”Історія електрозв'язку Бердичівщини” [7], яка вийшла в день відкриття оновленого переговорного пункту Бердичева, а також на Інтернет-сайті, що розміщений у всесвітній мережі.

Фото 5. Урочисте відкриття нової АТС.

Анатолій Горобчук.


Опубліковано: Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник „Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.32 / Голов. ред. М.Ю.Костриця. – Житомир: Косенко, 2005. – 300 с.

Література:
[1] Телекомунікації України / За заг. ред. С.О.Довгого. – К.: Техніка, 2001, с.10.
[2] Тайна телеграфного столба. – А.Карбелашвили. Газета "Неделя", №42, 1985 г.
[3] Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.19 / Відп. редактор М.Ю.Костриця. – Житомир : МАК, 1999. – 174 с.; іл.
[4] Коли задзвонив телефон (З історії Бердичева). / В.Ружицький – ”Земля Бердичівська”, №7 (14200) від 27.01.1993 р., с.8.
[5] Телекомунікації України. Частина друга / За заг. ред. С.О.Довгого. – К.: Укртелеком, 2002.-352 с.: іл., с.85.
[6] Електрозв’язок Житомирщини. До дня працівників радіо, телебачення та зв'язку – 16.11.2000. / ВАТ „Укртелеком”, Житомирська дирекція, м.Житомир, 2000 р.
[7] Історія електрозв'язку Бердичівщини. / А.Горобчук, Центр електрозв'язку №3 Житомирської дирекції ВАТ „Укртелеком”, м.Бердичів, 2003 р., - 60 с., іл.


Открыть

История города Бердичева


Історія міста Бердичів
(історична довідка)

 

Бердичів – місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де перетинаються магістралі Ленінград-Одеса та Козятин-Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Любар, Хмільник, Білу Церкву. Населення — 81,1 тис. чоловік (01.03.2008 р.).


Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури.


Існує декілька версій походження назви нашого міста:


- в своїй праці "Київська Русь" академік Греков при вивченні історії племен, які населяли Київську Русь, пояснює походження назви міста від кочових племен берендеїв, які в ХІ-ХІІ ст. служили київським князям, охороняючи окраїнні землі Київської Русі. Хоча існує думка вчених, що берендеї селилися ближче до Київщини та Чернігівщини;


- працівники відділу мовознавства АН України вважають, що назва нашого міста походить від власного імені Бердич: повноводна тоді р. Гнилоп'ять була вигідним водним шляхом для обміну та торгівлі, на її мисоводних берегах виникали сторожеві пункти-митники з озброєною залогою (гарнізоном) на чолі якого стояв дружинник Бердич. Остатки такого пункту-митника знайдено на території фортеці. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів;


- від слов'янського слова "berda", так називали – гора, урвище, на який знаходився пункт-митник;


- від слова "берда", так називали один з діючих деталей ткацького станка, такі деталі виготовляли ремісники, які проживали на території нашого міста;


- від слова "барда" – назва бойової сокири у слов'ян (звертає на себе увагу, що старі люди міста і району ще і сьогодні називають не Бердичів, а Бардичів, під час розкопок у 30-х роках було розкопано чимало сиродутних горнів, а поруч з ними барди, як готова продукція, яка не була ще в користуванні (ІХ-ХІІІ і пізніші століття), звідси висновок, що їх виготовляли і цій місцевості, використовуючи велику кількість відкритих залежів залізних руд – як лимоніту. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру — бердиш — та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі;


- від тюркського племені берендичів, котре заселяло навколишні терени будучи васалами київських князів. Згідно Олжасу Сулейменову, до XVIII століття носив назву Берендичів.


Після Люблінської унії (1569 р.) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Я. Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, який поселився тут і перетворив монастир на один з центрів покатоличення українського населення Правобережної України, утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.


Коли на Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні-липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від пригноблювачів, зруйнувавши при цьому замок і монастир.


Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після возз'єднання України з Росією шляхетська Польща не відмовилася від своїх планів загарбання Правобережжя і не припинила агресивних дій, що в лютому 1654 року призвело до війни між Росією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення нещадної експлуатації викликало глибоке незадоволення трудящих, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія. Коли ж у 1702-1704 рр. вибухнуло народне повстання, С. Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.


Між нащадками Я. Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739-1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицької пропаганди на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл, який нещадно визискував селян, міщан. Йому належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт викликав обурення серед бідного населення. Воно поповнювало гайдамацькі загони. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.


Після возз'єднання Правобережної України з Росією 1793 року Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії (Махнівка – тепер містечко Комсомольське Вінницької обл.), а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв подальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.


Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників, у т. ч. 647 кравців. Майстерні, де працювало 8-10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.


Починаючи з другої половини XVIII ст. у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. У 50-х роках XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України трохи зменшилася. Це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що отримали залізничне сполучення (якого на той час не було у Бердичеві) з центральною Росією.


З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.


На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.


Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.


Восени 1846 року (за непідтвердженими даними) в місті побував Т.Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.


Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших на Україні шкіряний завод, власником якого був Шленкер.


У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою "Прогрес". Крім обладнання для цукрової, винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900-1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи. Щоб одержати якнайбільше прибутків, капіталісти експлуатували робітників, збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12-13 годин.


Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно капіталістам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящих стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств було закрито. 1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета "Волинь" у 1904 році змушена була визнати: "Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину".


Експлуатація, безробіття були причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом "Хліба й роботи!". Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 й в наступні роки.


Організованішою стала боротьба трудящих мас після створення 1902 року соціал-демократичної групи, яка мала підпільну друкарню. 8-11 серпня 1903 року поліція виявила видану нею прокламацію "До всіх бердичівських робітників". Листівка закликала пролетарів приєднатися 12 серпня до загального страйку робітників Півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік. Революційний рух у Бердичеві тривав і далі.


В ніч проти 15 березня 1904 року поліції вдалося виявити друкарню. Було забрано понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. "Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП".


Особливої гостроти набула боротьба під час першої російської революції. Соціал-демократи Бердичева 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі, майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами "Геть самодержавство!", "Геть російсько-японську війну!", "8-годинний робочий день!". 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Бурка. На другий день у місті страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік.


Для наведення порядку на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу "Прогрес". Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25-30%, скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.


Пролетаріат Бердичева активно відгукнувся і на Жовтневий всеросійський політичний страйк. Протягом двох днів страйкували робітники шкіряних і цукрових заводів, заводу "Прогрес" та будівельники. Як тільки стало відомо про царський маніфест 17 жовтня, в місті відбулася двотисячна демонстрація під гаслом: ”Геть самодержавство!”. Частина демонстрантів вирушила до в'язниці, щоб визволити політичних в'язнів, але драгуни розігнали їх. Були вбиті й поранені. Власті оголосили місто в стані облоги. З 12 по 14 грудня робітники знову оголосили страйк на знак солідарності з Грудневим збройним повстанням у Москві. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення "До всіх солдатів м. Бердичева", в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народу. 18 вересня 1907 року поліція конфіскувала в місті багаж з літературою, надісланий з Петербурга, в т.ч. брошуру "Про бойкот третьої Думи", в якій надруковано ленінську статтю "Проти бойкоту".


Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи "Прогрес", пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 р.), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.


Умови праці робітників залишалися тяжкими. Завойовані економічні поступки під час столипінської реакції були втрачені. Збільшувалася тривалість робочого дня, зростали ціни на продукти харчування, а плата за працю залишалася тією ж.


Тому в роки нового революційного піднесення трудящі Бердичева знову активно включилися в боротьбу. 1 травня 1910 року робітники провели збори, присвячені Міжнародному дню пролетарської солідарності. У травні 1913 року страйкували металісти, шкіряники та швейники.


Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації.


Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.


Вкрай незадовільно розвивалася медицина. На 1910 рік у місті було лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою.


Отже лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівлян. Внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність. На низькому рівні перебувала освіта трудящих. У 1869 році відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але витрати на їх утримання становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 % населення.


З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.


Під час імперіалістичної війни життя трудового населення стало ще тяжчим. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. В перенаселеному до краю місті ще більш погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування.


На підприємствах, більшість яких почала випускати воєнну продукцію, посилилася експлуатація робітників. Робочий день тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалася на тому ж рівні.


Коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам'ятник Олександру II. Але влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів. У березні почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі "Прогрес"), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Наприкінці квітня 1917 року відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Працювати доводилося в дуже складних умовах. Серед населення переважали дрібнобуржуазні елементи, кустарі, ремісники, торговці. Діяли також дрібнобуржуазні та буржуазно-націоналістичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів. Гострою виявилася боротьба у Раді. Меншовики, есери та бундівці намагалися витіснити з неї більшовиків, зменшити їх вплив на маси. Вони зробили спробу виключити голову більшовицької фракції із складу Ради, але їм це не вдалося. Під натиском робітників проведено перевибори, в результаті яких позиції більшовиків ще більш зміцніли.


Великий вплив на трудящих міста мали революційне настроєні солдати. Активізації революційної боротьби сприяв також тісний зв'язок міської солдатської більшовицької організації з ЦК РСДРП(б), який спрямовував її діяльність. 18 червня в Бердичеві проведено масову антивоєнну демонстрацію під гаслами: "Геть імперіалістичну війну!", "Мир без анексій і контрибуцій!". Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Під їх натиском було заарештовано Денікіна та його однодумців. Розгром корніловщини сприяв зростанню авторитету більшовиків, подальшій активізації трудящих. Вони побачили, хто є справжнім захисником їх інтересів. 10 вересня у Бердичеві почала роботу перша конференція більшовиків Південно-Західного фронту, яка затаврувала політику меншовиків, підкреслила загарбницький характер війни, висловилася за перехід влади до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, вказала на необхідність передачі поміщицьких земель селянам, надання неросійським національностям права на самовизначення. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту.


З великою радістю зустріли робітники й солдати Бердичева звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, 2-й Всеросійський з'їзд Рад та ленінські декрети про мир і землю. На підприємствах, у військових частинах виникали мітинги, на яких трудящі й солдати палко вітали робітників Петрограда й заявляли про свою солідарність з ними 18 листопада в місті розпочав роботу Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та інші представники дрібнобуржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно почав переговори з німецьким командуванням про мир. 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М.В. Криленку. Однак поряд з військревкомом, створеним на з'їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з'їзду він почав стягувати у місто контрреволюційні частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган буржуазно-націоналістичної Центральної ради), яка теж збирала контрреволюційні сили.


ВРК Південно-Західного фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети "Голос фронта" почала виходити більшовицька газета "Известия". Цього ж дня проголошено Радянську владу.


Війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради, скориставшись дезорганізаторською діяльністю меншовиків та есерів, у ніч з 2 на 3 грудня вчинили у місті контрреволюційний переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому, захопили владу й закрили більшовицьку газету. У лютому 1918 року, скориставшись запроданством Центральної ради, на Україну рушили австро-німецькі окупанти. Опір ворогові вчинив у районі Бердичева червоногвардійський загін В.С. Кіквідзе, в складі якого налічувалося 1500 бійців. 22 лютого кайзерівці втратили тут близько 100 чоловік убитими й пораненими, 14 кулеметів, багато іншої зброї. "Бої під Бердичевом, — писала 12 березня газета "Вестник Украинской Народной Республики", — залишаться надовго пам'ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України".


Хоч ворог і захопив місто, трудящі не припинили боротьби. В середині червня 1918 року застрайкували шкіряники заводу Шленкера. Їх підтримали робітники інших підприємств. В серпні Київський губком партії відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу товаришів, завдяки чому створено підпільний ревком, друкарню, де набиралися листівки та відозви, що викривали зрадницькі дії українських буржуазних націоналістів, роз'яснювали політику більшовицької партії та Радянської держави. Наприкінці серпня відбувся страйк робітників заводу "Прогрес". Його підтримали трудівники інших підприємств. У листопаді 1918 року німецькі війська залишили Бердичів. Однак владу у ньому захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які блокувалися з іншими противниками Радянської влади, зокрема з сіоністами. Більшовики розгорнули серед населення широку роз'яснювальну роботу, викривали зрадницьку політику нового уряду. Безсилі справитися з наростаючим народним рухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили. Але боротьба не припинялася. 24 лютого 1919 року повсталі робітники й селяни, поваливши владу Директорії, створили Раду робітничих та селянських депутатів.


Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року петлюрівці почали стягувати під Бердичів значні сили й 7 березня захопили його. 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії М.О.Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк та два бронепоїзди з Луганська, 19 березня петлюрівці були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. В червні почалася націоналізація підприємств, зокрема шкірзаводу. Тоді ж на цьому підприємстві створено першу в місті комсомольську організацію. З її ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді. На початку серпня націоналізовано друкарню, ряд заводів і фабрик. Однак дальші соціалістичні перетворення були перервані новим наступом петлюрівців. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках ворога. Понад два місяці "господарювали" петлюрівці в Бердичеві.


Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії визволили місто. Відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в цьому районі до кінця року залишалася напруженою. З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. У квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конференція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів, у т. ч. 30% члені партії. Вона обговорила питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрала делегатів на 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад.


Та мирне життя порушив напад на Країну Рад військ буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня інтервенти окупували місто. У червні, здійснивши прорив, Перша Кінна армія на чолі з С.М.Б удьонним та К.Є. Ворошиловим почала визволення Правобережної України. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф.М. Морозова оволоділа Бердичевом.


Після вигнання інтервентів влада перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом і з допомогою всієї країни трудящі міста розпочали відбудову господарства. Були зруйновані майже всі підприємства. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Та, незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. З ініціативи комсомолу молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників. 9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів, 15 співчуваючих. У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу підприємств. 8 листопада 1920 року до міста прибув агітпоїзд на чолі з Г.І. Петровським, який виступив з доповіддю на Надзвичайному з'їзді Рад повіту та зустрівся з робітниками машинобудівного заводу "Прогрес". 7 вересня 1921 року місто відвідали В.П. Затонський та М.В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з доповіддю про поточний момент. У 1922 році приїздили Г.І. Петровський та М.І. Калінін.


До 5-ї річниці Жовтня робітники шкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. Зібравшись на урочисті збори, вони послали В. І. Леніну телеграму, в якій рапортували про своє досягнення, вітали з видужанням й ухвалили назвати завод його іменем.


Значна увага приділялася охороні здоров'я трудящих. По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.


З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. Один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі "Прогрес", згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі "Прогрес" та ін. — робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність. На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами "Известия", "Вісті", "Голос труда", "Голос праці".


Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. Лише за два роки першої п'ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча — 2691 тис. крб.  Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. З 1929 року завод "Прогрес" перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік.


За 1928-1932 рр. виробництво промислової продукції по місту зросло більш як у 10 разів. 1932 року засновано завод "Комсомолець", що виник на базі механо-слюсарної майстерні. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали п'ятирічний план за 4 роки, а завод "Прогрес" — за 3,5 року. Значний крок уперед зроблено в другій п'ятирічці. Зростала технічна оснащеність. На трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі введено цех пресованого цукру.


Широкого розмаху в 30-і роки набув стахановський рух. На підприємствах організовувалися стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі "Прогрес" було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств. у т. ч. найбільший на Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.


Робітничі колективи Бердичева подавали значну допомогу трудівникам села в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу с. Бистрик. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.


У зв'язку зі створенням областей 1932 року Бердичів, як центр району, входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.
Швидкими темпами розвивалася медицина. Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки — для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічувалося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.


Підвищувався освітній рівень трудящих, збільшувалася кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.


За 1925-1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А.М. Бучма, Г.П. Юра, І.С. Паторжинський та інші. Незабутнє враження справив на бердичівлян приїзд у 1928 році видатного російського радянського поета В.В. Маяковського, який читав свої твори, зустрічався з робітничими колективами. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах "Прогрес", рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1926 році для дітей відкрито будинок піонерів, дитячу бібліотеку, технічну станцію.


Популярним на Україні був Бердичівський державний історичний заповідник, створений 1928 року. Серед численних його експонатів — рідкісні видання XVII-XVIII ст., твори О. Бальзака, Д. Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів. Значний інтерес у відвідувачів заповідника викликали створені при ньому кімнати Т.Г. Шевченка, О. Бальзака, Шолома-Алейхема. З 25 червня 1925 року виходила міська газета "Радянський шлях" (до цього мала назви "Известия", "Голос труда", "Голос праці").


Величезне трудове й політичне піднесення викликали підготовка й проведення на основі нової Радянської Конституції виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися в 1937 році. Сотні агітаторів, пропагандистів знайомили населення Бердичева з положенням про вибори, виробничі колективи брали підвищені зобов'язання, ставали на стахановську вахту. В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О.В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівляни обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А.Т. Дідура. Під час виборів до місцевих Рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.


Велику роботу щодо комуністичного виховання молоді проводила комсомольська організація, в якій 1940 року налічувалося 6000 членів ВЛКСМ. 1111 з них безпосередньо працювали на виробництві, а 630 — були стахановцями.


Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад перервав мирну, творчу працю трудящих. Сотні жителів уже в перший день війни стали на захист Батьківщини. Всі комсомольці заводів "Прогрес" та "Комсомолець" пішли на фронт. Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни.


8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували німецько-фашистські загарбники. Але й після цього ще майже тиждень у районі Бердичева точилися запеклі бої з ворогом. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка "КВ", яким командував старший лейтенант А.Б. Кожем'ячко. Опинившись в оточенні з підбитою машиною, танкісти дві доби вели нерівний бій і ремонтували ходову частину. За цей час вони знищили 8 фашистських танків, кілька автомашин та велику кількість гітлерівських солдатів. Коли неполадки було усунено, сміливці повернулися в розташування радянських військ і притягли на буксирі німецький танк.


Понад два з половиною роки перебувало місто в руках гітлерівців. За час окупації воно було місцем масового знищення радянських людей. Гестапівці стратили 38 536 чоловік. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів. Але ніякі тортури не змогли залякати радянських людей. У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна патріотична група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А.Р. Яворським. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А.Р. Яворський зумів дістатися до партизанського з'єднання О.М. Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя. Проте підпільники продовжували діяти. Група у складі В.Ю. Завадського, А.Л. Щолкіна, С.Л. Луженецького, Я.А. Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна патріотична група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід патріотів. Заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти.


Війська 1-го Українського фронту 5 січня 1944 року, зламавши оборону ворога, оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-а, 389-а, 395-а Таманська Червонопрапорна та 117-а гвардійська стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-а штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В.В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з'єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування "Бердичівських", а 395-а Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня. Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівляни. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П.В. Гельман та комбату К.А. Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг вірний син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А.Р. Аширбеков.


Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.


Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу, які мобілізували всіх трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1944 року на підприємствах та в установах відновили діяльність 27 первинних парторганізацій, у яких налічувалося 297 комуністів, і 47 первинних комсомольських організацій. Завдяки самовідданій праці трудящих у середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод "Прогрес" розпочав виготовлення запасних частин для підшефних колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів №5 і №19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Та ціною величезних зусиль працівників транспорту з допомогою трудящих міста через 6 годин рух поїздів відновлено.


Водночас бердичівляни подавали всебічну допомогу фронту. Колективи заводів "Прогрес", "Комсомолець", електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони "Патріот Батьківщини" жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуючого. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї. В центрі уваги партійних та радянських органів була допомога родинам військовослужбовців, інвалідам, сиротам. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу. Їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім'ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб. лотереї.


Жителі міста подали значну шефську допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби, підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.


Під керівництвом міськкому партії, міськвиконкому розгорнулася робота щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.


Перемога над фашистською Німеччиною сприяла ще більшому піднесенню творчої активності мас. У робітничі колективи прийшло з армії нове поповнення. Радянська держава змогла більше виділити коштів на відновлення й дальший розвиток промислових підприємств, значну допомогу в цьому подавали братні республіки, які надсилали устаткування, матеріали. Ставали до ладу нові цехи, фабрики, що рік у рік нарощували потужності. На кінець 1950 року діяло понад 30 підприємств, на яких працювало 9280 робітників, 424 з них виконали за п'ятирічку від 6 до 24 річних норм. Лише в 1950 році впроваджено у виробництво 220 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 2,2 млн. карбованців.


За роки четвертої п'ятирічки багато зроблено щодо впорядкування міста. На ці потреби в 1945-1947 рр. витрачено 1,5 млн. крб. Крім того, силами громадськості виконано робіт на суму близько 740 тис. крб. Було впорядковано парк ім. Шевченка, бульвар, обладнано пляж, водну станцію, посаджено 30 тис. дерев та кущів. На кінець 1950 року діяло 70 магазинів, 60 кіосків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів.


У 14 школах міста навчалося понад 6 тис. учнів, учительський інститут, механічний технікум, медична та педагогічна школи випустили протягом 1945-1950 рр. понад 1200 спеціалістів.


У наступні роки реконструювалися старі підприємства, будувалися нові. Валова продукція заводу "Прогрес" уже 1955 року перевищувала довоєнний рівень у 10 разів. За 1958-1965 рр. збудовано головний виробничий корпус площею понад 300 тис. м2, одержано першокласне устаткування. Підприємство почало випускати автоматичні преси, вакуум-фільтри, сушильні барабани, холодильне устаткування для хімічної промисловості. Його продукція стала відома далеко за межами республіки, не раз експонувалася на Лейпцігському ярмарку, міжнародних виставках хімічної промисловості у чехословацькому місті Брно. За самовіддану працю 1966 року 23 робітники нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — формувальника П.І. Ляшенка, електрозварницю Л.І. Горбаченко, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсаря Г.І. Васькова, електрика А.О. Ніколаєва, головного інженера заводу П.П. Ягодіна. Трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм.


У значне верстатобудівне підприємство перетворився завод "Комсомолець", який з 1959 року спеціалізується на випуску токарно-револьверних верстатів. За сумлінну працю 1966 року 11 працівників нагороджені орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — фрезерувальник Ф.Н. Пилипець, орденом Трудового Червоного Прапора — директор заводу І.Б. Пржеорський.


Значної реконструкції зазнав шкірзавод ім. Ілліча. Він перетворився в одне з найбільших підприємств республіки. Тут з 1961 року діє перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виробництва хрому, завдяки чому рівень механізації перевищує 90%. Порівняно з 1913 роком випуск твердих шкіртоварів збільшився в 1965 році у 5 разів, хрому — в 50. Свій досвід в освоєнні нової технології підприємство багато разів демонструвало на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства, за що у 1967 році його відзначено дипломами 1-го, 2-го та 3-го ступенів і Золотою медаллю Виставкому. За багаторічну сумлінну працю та високі виробничі показники 1966 року 31 робітника нагороджено орденами й медалями, в т. ч. бригадира шкірзаводу Б.М. Луференка та робітницю О.П. Федорову — орденом Леніна, механіка М.М. Мазуренка, майстра П.М. Шевченка та робітника О.С. Ашихміна — орденом Трудового Червоного Прапора.


Добрих успіхів домоглися також колективи швейної фабрики, залізничної станції, рафінадного заводу, м'ясокомбінату та інших підприємств. 128 працівників виробничих колективів відзначено орденами й медалями. Серед них орденом Леніна нагороджено котельника електростанції Л.І. Тельнова, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсарів рафінадного заводу І.З. Галяса та О.Ф. Степовика, фасувальницю цього ж підприємства Л.Ф. Попель, шофера міського автогосподарства Б.Г. Стасенка, робітницю заводу продтоварів (заснований 1964 р.) В.Я. Прищепу, швачок швейних фабрик №1 і №2 С.К. Морозовську, М.І. Заруцьку та майстра О.П. Ткачук.


Міська партійна та комсомольська організації багато уваги приділяли поширенню руху за комуністичну працю, який виник у жовтні-листопаді 1958 року. Першими у місті звання колективів комуністичної праці здобули на заводі "Прогрес" бригади Р.С. Томашевського й Н.Ф. Сивобородька та ливарний цех, очолюваний комуністом В.А. Козловським. У 1965 році це звання присвоєно 10 колективам підприємств. 5948 робітників і службовців стали ударниками комуністичної праці.


Успішно розвивалася промисловість міста в роки восьмої п'ятирічки. Збудовано й пущено дві черги ливарного комплексу заводу "Прогрес", друкоофсетну фабрику, нові цехи на заводах "Комсомолець", ім. Ілліча та рафінадному, розширилися швейні фабрики, цегельний завод та шкіряновзуттєвий комбінат, створений 1965 року.


Високих показників добилися виробничі колективи в 1967 році. Промисловість міста виконала свій план достроково, до 24 грудня. За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, Пам'ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради відзначено завод "Прогрес", Пам'ятним Прапором Південно-Західної залізниці — колектив станції "Бердичів". Цегельному заводу вручено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Завод "Комсомолець" відзначений Пам'ятним прапором обкому партії, облвиконкому та облпрофради. Високі темпи праці тривали й в наступні роки. Включившись у соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В.І. Леніна й за гідну зустріч XXIV з'їзду КПРС, робітники заводів, фабрик підготували славні трудові подарунки. Вони не лише успішно виконали план 1970 року, а й достроково, до 12 листопада, завершили завдання восьмої п'ятирічки; підприємства легкої промисловості — 1 жовтня. Понад тисячу чоловік наприкінці ювілейного року працювали в рахунок 1972, а 300 — в рахунок 1973 років. Трудова активність бердичівлян відзначена Ленінською ювілейною медаллю, яку одержало 3541 чоловік. Три цехи, шість дільниць, 54 бригади завоювали право називатися колективами ім. XXIV з'їзду КПРС.


Радісними виявилися підсумки восьмої п'ятирічки. Випуск промислової продукції зріс на 40%, а загальна сума прибутків — у 2,2 рази. За високі показники в роботі 172 трудівники нагороджено орденами й медалями. Формувальник ливарного цеху заводу "Прогрес" К.К. Ворона удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, 4 чоловіка відзначені орденом Леніна, 11 — орденом Жовтневої Революції. Парторганізація міста, інженерно-технічні працівники та робітники багато зробили для прискорення науково-технічного прогресу, піднесення продуктивності праці та ефективності виробництва на підприємствах. Тут систематично, один раз на квартал, проводяться науково-технічні та техніко-економічні конференції, на яких обговорюються питання впровадження найновіших досягнень науки і техніки у виробництво та актуальні питання економічної реформи, виступають провідні вчені Києва, спеціалісти міських підприємств. У травні 1967 року на заводі "Прогрес" відбулася всесоюзна науково-технічна конференція з питань фільтробудування.


Конструкторські бюро наполегливо працювали над створенням нових зразків високопродуктивної техніки. Так, конструктори заводу "Прогрес" у співробітництві із спеціалістами Харківського науково-дослідного інституту "Укрхіммаш", створили фільтрпрес для очистки стічних вод, який експонувався на міжнародних виставках у Парижі, Лондоні, Загребі й дістав високу оцінку спеціалістів. Фірми Японії, ФРН закупили ліцензію на право його виробництва, фільтрпрес запатентований у США, Англії, Франції.


Конструктори заводу "Комсомолець" працювали над створенням нових зразків токарно-револьверних верстатів й добилися успіху, їх модель 1А340Ц підвищила продуктивність праці робітників у 4-5 разів. На заводі ім. Ілліча удосконалено апарати для фарбування шкіри та ін. Свій вклад у справу технічного прогресу внесли й раціоналізатори. У 1967 році було впроваджено у виробництво 928 пропозицій з економічним ефектом 1281 тис. крб. 1970 року в місті налічувалося 1250 раціоналізаторів, які внесли 1049 пропозицій, що дало умовної економії 1100 тис. крб. Працівникам заводу ”Прогрес” І.А. Мудруку та Ю.Г. Смолянському присвоєно звання заслуженого раціоналізатора УРСР.


Водночас з розвитком промисловості зростало й впорядковувалося місто. Всі центральні вулиці реконструйовано й заасфальтовано. Обабіч їх посаджені дерева, чагарники. Велика увага приділялася житловому будівництву, яке особливо швидких темпів набрало в 1959-1965 рр. За цей час було здано в експлуатацію 137 тис. кв. метрів житлової площі. Понад 20 тис. жителів переїхало в нові квартири. За роки восьмої п'ятирічки ще 3550 сімей справили новосілля. З підключенням Бердичева в 1950 році до газопроводу Дашава-Київ розпочалася газифікація. 1972 року в місті користувалося природним газом 85% жителів.


Тільки за 1965-1970 рр. введено в дію автоматичну телефонну станцію на 3000 номерів, готель "Дружба" на 190 місць, ательє, пошиття одягу, новий універмаг "Ювілейний" та інші побутові об'єкти. Лише 1972 року на благоустрій Бердичева витрачено 617 тис. крб., а в цілому за дев'яту п'ятирічку обсяг побутових послуг населенню зросте на 75%. На житлове будівництво було асигновано 17 млн. крб., що дало змогу спорудити ще 4,5 тис. квартир. Поліпшилося обслуговування населення транспортом. На 1972 рік автобусний парк налічував 96 машин, працювало 22 легкові таксі. Місто має автобусне сполучення з усіма селами району та 15 містами Житомирської області та України. Розширилася торговельна мережа. У Бердичеві діє 76 магазинів. Це спеціалізовані, добре обладнані торговельні підприємства з холодильними та іншими установками, складськими приміщеннями, товарооборот яких у 1972 році становив 531 млн. крб. У місті працює також 14 підприємств громадського харчування.


Поліпшується охорона здоров'я трудящих. У медичних закладах міста, зокрема, в лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку та ін. працює 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. За багаторічну сумлінну працю завідуючого отоларингологічним відділенням лікарні А.М.Мутила у 1961 році нагороджено орденом Леніна, а лікаря А.Ф. Царенко — орденом "Знак Пошани". Великою турботою оточені наймолодші жителі міста. До їх послуг на 1972 рік — 25 дитячих садків і ясел.


Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти. У місті є 23 школи в т. ч. 12 середніх, 6 восьмирічних та 5 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді, в яких навчається понад 11 тис. учнів і працює близько 800 учителів. За успіхи в навчанні та вихованні підростаючого покоління вчительку школи №6 М.Д. Сатинсон та директора дитбудинку П.П. Іванюка нагороджено орденом Леніна, а вчителя школи №3 В.Т. Матушевича — орденом Трудового Червоного Прапора. У трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972 рр.) навчається 1385 юнаків і дівчат. 1954 року учительський інститут перетворено в педагогічний. 1971 року його розформовано, а факультети переведено до Житомира й Умані. Продовжують діяти три середні спеціальні навчальні заклади — машинобудівельний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких здобувають освіту понад дві тисячі чоловік.


За 1950-1972 рр. зросла мережа культурно-освітніх закладів. 1959 року було відкрито міський будинок культури. Тут працюють 4 гуртки художньої самодіяльності. Серед них особливою популярністю користуються драматичний, танцювальний колектив "Юність" та естрадний оркестр, яким присвоєно звання народних. 1950 року при рафінадному заводі відкрито будинок культури на 400 місць. Крім того, працює п'ять профспілкових клубів, де діє 12 самодіяльних колективів. При будинках культури, заводських клубах створено десять народних університетів. Жителів Бердичева обслуговують три широкоекранні кінотеатри, дві міські бібліотеки – для дорослих і дітей, та 43 бібліотеки на підприємствах, у навчальних закладах з книжковим фондом 767 тис. томів. Школярі своє дозвілля проводять у Будинку дитячої творчості, на технічній станції, де працюють гуртки: художньої самодіяльності, авіамодельний, кораблебудівного моделізму, умілі руки та інші. У місті є також музична школа, де навчається 290 дітей. 1954 року відкрито юнацьку спортивну школу. Тут працював заслужений тренер СРСР В.О.Лонський, який виховав 13 майстрів спорту, багатьох постійних учасників олімпійських ігор.


Історія Бердичева пов'язана з життям і діяльністю багатьох діячів науки й культури. Тут народилися член-кореспондент АН УРСР М.Д. Жудін, доктор історичних наук Л.Б. Кадишев, російський радянський письменник В.С. Гроссман (1905-1964 рр.), народний артист УРСР П.Г. Міхневич, заслужений діяч мистецтв УРСР А.Ю. Сонц.


Бердичівляни свято шанують пам'ять про видатні постаті – 1960 року відкрито пам'ятник Т.Г. Шевченку, 1969 — Г.І. Котовському, а також обеліски: на честь радянських воїнів, які загинули смертю героїв, визволяючи Бердичів від гітлерівців (1965 р.), та комсомольців-підпільників, які віддали життя за Батьківщину в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників (1967 р.).


За минулі роки місто перетворилося у важливий адміністративний, економічний та культурний центр Житомирщини.
На сьогодні провідними підприємствами є ВАТ завод "Прогрес", ВАТ фірма "Беверс", ВАТ "Фабрика одежі", СП "РІФ-1", ТОВ "Солодова компанія", ВАТ "Бердичівський пивоварний завод".


В місті функціонують більше 500 підприємств торгівлі, громадського харчування, підприємств сфери побутових послуг, з них майже всі засновані приватними підприємцями. До послуг населення 25 перукарень, 7 підприємств з пошиття і ремонту одягу, 7 – з ремонту складної побутової техніки, 2 лазні, 12 автозаправних станцій. Збережена мережа аптек, які знаходяться як в комунальній, так і в приватній власності. Всього нараховується 11 аптек із розгалуженою сіткою аптечних пунктів. Окрім цього в місті функціонує лікувально-діагностичний центр, 6 приватних стоматологічних кабінетів.


Більше 7000 чоловік займаються індивідуальною підприємницькою діяльністю. У місті діють філії 13 банків.


Міста-побратими: Сєдліце та Явор (Польща).

Опис Герба міста Бердичева:

Герб Бердичева: на зеленому полі перекреслений бердиш та кадуцей-жезл бога торгівлі Меркурія. Навколо них 4 золоті 8-променеві зірки. За основу герба взято іспанську форму геральдичного щита, який оздоблено стрічкою /орнаментом/ золотого кольору.

Жезл бога торгівлі Меркурія свідчить про минуле Бердичева як одного з основних центрів торгівлі. Зображений бердиш відображає історію виникнення Бердичева як укріпленого містечка на шляху ворожих набігів, а також розкриває одну з версій про походження назви міста.

Золоті зірки є символом постійності, у конкретному випадку вони можуть відображати значення міста для української, польської, російської і єврейської культур.

Зелений колір підкреслює багатство навколишньої природи.

Відповідно до сучасних вимог герб вписано в декоративний картуш, увінчаний міською короною, що вказує на статут міста.

Література:
Громенко І.Є., Павлов О.О. Бердичів // Історія міст і сіл Української РСР: Житомирська область. - К.: УРЕ, 1973. - С. 164-182.
Іващенко О. Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури на Бердичівщині. - Житомир, 2005 р.
Поліщук Ю.М. Бердичів // Книга Пам'яті України. Житомирська область. Т. 2. - Житомир, 1994.
 Офіційна сторінка міста Бердичів.

 


Открыть | Комментариев 1




Метки

Содержание страницы

Деловой Бердичев

Форум Бердичева

 

Можно ли забеременеть после миньета? Сколько стоит девственность? Как нанять домработницу-любовницу и сколько это стоит?

В Бердичеве есть место, где знают ответы на такие вопросы)))

ИНТЕРЕСНЫЙ САЙТ БЕРДИЧЕВА


Реклама

ОБОЗ.ua